查看文章

Кризи в банківському секторі мають давню історію. Так, у ХІІІ ст. король Англі¿ Едуард III для покриття витрат на ведення війни із Франціºю отримав у кредит від банкірів Барді й Перуцці 1650 тис. золотих флоринів, що на той час було еквівалентом вартості королівства. Король програв війну й визнав себе банкрутом, у результаті чого всю Флоренцію охопила криза, оскільки банкіри теж стали банкрутами, а разом із ними¿ х вкладники1. Втім, якщо в період зародження банківсько¿ справи кризи мали здебільшого локальний характер, то в міру¿¿ розвитку, а також унаслідок глобалізаці¿ фінансових ринків вони набули міжнародних масштабів. Небезпека криз у банківському секторі пов’язана не тільки з банкрутствами, а й із тим, що у суспільстві в цілому формуºться негативне ставлення до даного сектору. Зважаючи на те, що банки º основними фінансовими посередниками, які акумулюють заощадження населення й інституційних інвесторів, надзвичайно гостро постаº саме питання довіри, й особливо за потреби залучення коштів на тривалі терміни. Причому довіра маº бути як безпосередньо до банківського сектору, так і до всього фінансового сектору кра¿ ни. Банківські кризи досліджували як зарубіжні, так і вітчизняні науковці, зокрема Х.-П. Бургхоф, Д. Даймонд, П. Дібві, А. Деміргук-Кунт, Е. Детражіа, Е. Мендоза,