Стаття має на меті дослідження та вивчення феномену «інклюзії» як суспільного-освітнього явища, що має місце в Україні. Інклюзивно-ресурсні центри (далі–ІРЦ), в свою чергу, є механізмом забезпечення конституційних прав та потреб дітей з особливими освітніми потребами. Зазначений симбіоз утворює систему––«інклюзивне суспільство» або «інклюзивне освітнє середовище». Як відомо, останнє ототожнюється із повноцінною залученістю у процес соціалізації суспільства. Тобто, кожна дитина є активною персоналією. У свою чергу, останнє можливо лише у випадку визнання її освітніх потреб, бажань та бар’єрів з якими вона стикається. Інклюзія––спосіб створити умови для розвитку на засадах рівності та поваги до людських прав незалежно від похідних обставин. Таким чином, говоримо про певну стилістичну систему інклюзії, обрану Україною в умовах, в тому числі, гуманізації та соціалізації суспільства (громадський феномен) та Євроінтеграції (політико-правовий феномен). Інклюзивно-ресурсні центри працюють задля дотримання концепту допомоги особливим категоріям дітей на засадах, встановлених Міністерством освіти і науки України (МОН). Саме МОН регламентує право на звернення до ІРЦ, алгоритм допомоги особам з особливими потребами у віці від 0 років та можливість проходження дитиною комплексної психолого-педагогічної оцінки розвитку в ІРЦ.

ІРЦ де-факто, є засобом організації освітнього процесу для дитини з особливими освітніми потребами, саме рекомендації фахівців ІРЦ; дозволяють педагогам зрозуміти, як порушення впливають на участь дитини в шкільному житті, і що потрібно зробити для мінімізації цього впливу, та як орієнтуватися на сильні сторони дитини, а не її проблеми. Дане поняття––збірне, адже включає аспект ставлення до дитини та налагодження контакту (концепту взаємодії) із дитиною з особливими освітніми потребами. За даним підходом, особлива освітня потреба дитини, іншими словами освітні труднощі, це труднощі у навчанні, які впливають на процес здобуття освіти та результати навчання здобувачів освіти відповідного року навчання.