У статті йдеться про розвиток садово-паркового мистецтва на теренах Європи в античний період. Виділені характерні особливості, що відрізняють сади і парки, створені за античних часів у Греції та Римській імперії. Показано, що природні групи дерев, які росли на гірських схилах давньої Греції, були основою для священних гаїв. Дерева, що прилягали до храмів, називалися храмовими гаями; ті, що оточували водойми – німфеями; гаї, присвячені героям – героонами. Характерними для цього періоду були сади та алеї, в яких давньогрецькі філософи (Платон, Аристотель, Епікур) передавали знання своїм учням. Запозичивши деякі художні ідеї у греків, римляни революціонізували садово-паркове мистецтво. Парковий ансамбль з усіма його атрибутами є продуктом римської цивілізації. Розкішний сад стає невід’ємною часткою стилю життя римської знаті. Ховаючись від літньої спеки на заміських віллах, римські нобілі прагнуть продемонструвати своє багатство та знання в галузі літератури і філософії. Декоративність та символізм почали витісняти природну красу ландшафту. Високого рівня досягло у цей період топіарне мистецтво. Посушливий клімат та складний рельєф місцевості вимагали вирішення багатьох інженерних проблем. Автором підкреслено внесок античного паркобудівництва у становлення і розвиток європейської та світової садово-паркової культури.